УСТИ́Д (ВСТИД), у, чол., діал. Стид. Маня.. зблідла була, не знати чи з у стиду, чи з обурення, чи з гніву (Іван Франко, I, 1955, 322); Набрались старости встиду, Трохим нещасний похилився, Ідуть із хати, — й на біду, Гарбуз за ними покотився!.. (Степан Руданський, Тв., 1959, 64); Вона ж [Тодоська] певна у собі, походжує [походжає], мов тая краля, ані тобі встиду, ані сорому (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 84);
// у знач. присудк. сл. Стидно. Вона чула щось про нервову кров, але ніколи до пуття не могла довідатися, що то за хвороба.. А запитатися було встид (Гнат Хоткевич, II, 1966, 366).
УСТИД
Тлумачення слова