УПИНЯТИ (ВПИНЯТИ), яю, яєш, недок., УПИНИТИ (ВПИНИТИ), упиню, упиниш, док., перех., розм.
1. Зупиняти когось, утримувати від певних дій, учинків і т. ін. Батько навіть не спитав у дочки, де вона була: він звик до .. її никання по всіх усюдах і не впиняв ні в чому (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 246); Він так зрадів, що мусили його аж упиняти від гукання (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 295); Як мати не вмовляла його, як не пестила — не змогла упинити, один тілько сон знеможив його, і він проспав аж до вечора (Панас Мирний, I, 1954, 151); Хівря страх не любила того плачу дитячого.. Нічим його не впиниш! (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 110).
2. Стримувати, зупиняти (сльози). — Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? (Марко Вовчок, I, 1955, 49); Страшний переказ Карпів упинив Івасеві сльози (Панас Мирний, I, 1954, 271).