УПОКОРЕНИЙ

УПОКО́РЕНИЙ (ВПОКО́РЕНИЙ), а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до упокорити. Було [селянство Галичини] бідне, забите, упокорене, залякане католицькими попами (Володимир Гжицький, Вел. надії, 1963, 50); Знеможено схилилась [Ніна] на канапу, притиснувши до вуст мережану хусточку і, упокорена, лежала, прислухаючись до приглушеного стукоту серця (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 233); Україна, яка вважалася упокореною, тепер нагло і несподівано переплутала всі справи. Ім’я Богдана Хмельницького виникло, як лихий вісник для володарів Заходу і Сходу (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 116);
//  у знач. прикм. Який виражає упокорення. Перед панами мала [Зоня] упокорений вид, а тітці своїй не сміла в очі дивитись (Леся Українка, III, 1952, 662).