УМИВАТИ (ВМИВАТИ), аю, аєш, недок., УМИТИ (ВМИТИ), ию, иєш, док., перех.
1. кого. Мити кому-небудь обличчя, руки і т. ін. Циган сей страх не любив води, а ротмістр звелів Олексію щоранку водити його до криниці і добре вмивати (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 297); — І ти вже встав? — спитала вона, умиваючи Одарочку, котра одвертала своє личко від води, не давала умивати (Панас Мирний, I, 1954, 239);
// що. Мити кому-небудь або собі (обличчя, руки і т. ін.). Цариця вмила ноги Іванкові й обтерла рушником (Три золоті слова, 1968, 180); Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 217); Я до струмка серед битви тривожної В ніч приповзу, пересиливши спрагу, Вмию лице від пилюки дорожньої, Двічі ковтну і наповню баклагу (Андрій Малишко, I, 1956, 290).
2. перен. Змочувати, освіжати вологою (про дощ, росу і т. ін.). Тілько вітер тихесенько Повіє над ними [могилами], Тілько роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють (Тарас Шевченко, I, 1963, 106); Землю нашу, землю сонцелику Дощі умиють молоді (Микола Нагнибіда, Вибр., 1950, 5).
♦ Піт умиває (умивав) кого, що — піт густо вкриває (вкривав) кого-, що-небудь. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 418); Не дрімали, робили ми, Піт обличчя вмивав… (Максим Рильський, II, 1960, 25); Умивати (умити) руки див. рука; Умивати (умити) слізьми (сльозами) кого, що — гірко, невтішно плакати. Воно [дитя] не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває (Тарас Шевченко, I, 1963, 314); Чого свої очі, чого свої милі Вмиваєш гіркими слізьми? (Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 28); Як (мов і т. ін.) вода умила див. вода.