УМОВЧУВАТИ (ВМОВЧУВАТИ), ую, уєш, недок., УМОВЧАТИ (ВМОВЧАТИ), чу, чиш, док.
1. перех., про кого — що та з підрядним додатковим реченням. Не розповідати, не згадувати про що-небудь, замовчувати щось. — А в мене є перша картопелька, ще дрібна вона, як біб, — сумно говорить Василина, а про свої млинці умовчує: думає, що ніхто нічого не знає (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 539); Вона умовчала, що той.. голос був для неї схожим на Савин (Олесь Гончар, Новели, 1954, 176);
// Навмисно не договорювати, приховувати що-небудь, не повідомляти про щось. Ми певні, що колись продовжимо її [розмову], і тоді вже полковник докаже й те, про що мусив умовчати, коли ще тривав опір озвірілих фашистських орд (Іван Ле, Мої листи, 1945, 40).
2. тільки док., неперех., розм. Не сказати, не заперечити, промовчати; змовчати. Горе не умовчить (Українські народні прислів’я та приказки, 1963, 36); — Кожне тобі не вмовчить, кожне допитується, правди вивіряє… (Степан Васильченко, I, 1959, 271); Павлик таки не може вмовчати. — А то кажуть, ніби вони [шпигуни] виходять просто з води. У водолазному костюмі (Юрій Збанацький, Мор. чайка, 1959, 193).