УМО́ВЧА́ННЯ, я, сер.
1. Дія за значенням умовчати;
// Те, що лишилося навмисно недоговореним, неповідомленим. Створюючи правдиві картини минулого, автор «Виру» [Г. Тютюнник] без умовчань і без побільшень розповів про довоєнне життя колгоспної Троянівки з усіма труднощами й прикрощами, болями й радощами того життя (Радянське літературознавство, 7, 1965, 53).
2. літ. Стилістичний прийом, при якому висловлювана думка обривається з розрахунком на здогад читача про недоговорене.
▲ Фігура умовчання — те саме, що умовчання 2. У Шевченка такі монологи-пісні, що складаються з розірваних речень, повторів, фігур умовчання, з пісенних рядків, які перебиваються питально-окличними реченнями, створені за принципом контрасту (Радянське літературознавство, 5, 1963, 54).