УМІТИ (ВМІТИ), ію, ієш, недок., перев. з інфін. I. Володіти умінням робити що-небудь. Зоня знала стільки веселих.. краков’яків, уміла так гарно танцювати, (Леся Українка, III, 1952, 647); Кульжан вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 59); — Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди, які досконало знають Сиваш, уміють орієнтуватись на ньому не тільки вдень, а й вночі (Олесь Гончар, II, 1959, 398);
// Мати здібність, здатність до чого-небудь. Марічка і сама вміла складати пісні (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 314); Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим (Гнат Хоткевич, II, 1966, 153); — Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми (Олександр Довженко, I, 1958, 478);
// Бути в змозі, могти зробити що-небудь. Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати (Тарас Шевченко, I, 1963, 25); Він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 295).
♦ Не вміти слова (двох слів) вимовити (сказати) див. слово; Уміти повернутися див. повертатися
1.
2. розм. Знати. — Хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють; мабуть, то байрачани… (Панас Мирний, I, 1949, 317); Батюшчин машталір був колись у солдатах [солдатах] і вміє багато слів, що й учительша їх не чула (Іван Микитенко, Кадильниця, 1959, 6).