УГОВОРЮВАТИ (ВГОВОРЮВАТИ), юю, юєш і рідше УГОВОРЯТИ (ВГОВОРЯТИ), яю, яєш, недок., УГОВОРИТИ (ВГОВОРИТИ), орю, ориш, док., перех., розм.
1. Переконувати, схиляючи до чого-небудь; умовляти. А мати — як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: «Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику!» (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 421); Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювати сина женитись цієї осені (Нечуй-Левицький, II, 1956, 179); Завідувач довго вговоряв Христю й старого, щоб узяли снопов’язалку (Іван Ле, Вибр., 1939, 50); Ну, ні, він зуміє її вговорити, вона теж поїде! (Олесь Донченко, V, 1957, 380).
2. Заспокоювати, утішати. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою — чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» (Марко Вовчок, I, 1955, 359); Часто гримав на неї [Марусю] батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 79); Він [Лаврін] пригорнув її [Мелашку] до себе, вговорював ласкавими словами (Нечуй-Левицький, II, 1956, 326); Всі ми, хто був у хаті, повибігали подивитися, що там таке. На вигоні вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось (Іван Франко, I, 1955, 264).