ТУМАНІТИ, ію, ієш, недок.
1. Покриватися, огортатися туманом, ставати туманним. Потім краплі впали теплі, туманіє далина (Микола Рудь, Дон. зорі, 1958, 106); Туманіє і губиться в долині село (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 11);
// Виднітися в тумані; виднітися, як у тумані, як крізь туман. Він зупинився, щоб іще трішечки помилуватися Беєвою горою, яка туманіла у світанковім присмерку (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 110); Сонце туманіло від димів (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 213);
// перен. Ставати невиразним, нечітким; забуватися. Він поглядав на біломармурове плече Зосі, на профіль її лиця і почував, що вона панує тепер в його серці, що вид Гані усе далі й далі одсувався, туманів (Нечуй-Левицький, I, 1956, 298); Туманіє образ бабусі… (Володимир Сосюра, I, 1957, 241).
2. Застилатися, заволікатися слізьми (про очі) або потьмарюватися (про зір, погляд, очі). Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють (Степан Васильченко, I, 1959, 325); [Гадюка:] І мої вже вуха глухнуть, туманіють очі!.. (Марко Кропивницький, V, 1959, 546); Очі в нього туманіють, дих [подих] гарячий і швидкий… (Володимир Сосюра, I, 1957, 386);
// у сполуч. із сл. очі, безос. Пекла в серці скорбота, туманіло в очах (Василь Кучер, Дорога.., 1958, 94); Від хвилювання спирало віддих, туманіло в очах (Олекса Гуреїв, Через замети, 1961, 8).
3. перен. Втрачати здатність ясно мислити; чманіти. Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось дурнішаю, якось туманію (Марко Вовчок, I, 1955, 278); Туманію ще більше. Ні сліду думки (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 255); Він аж туманіє від повноти свого щасливого почуття (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 105).
♦ В голові туманіє (туманіло), безос.; Голова туманіє (туманіла) — хтось втрачає (втрачав) ясність думки, здатність виразно сприймати навколишнє (від хвилювання, сильного болю і т. ін.). Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихать. В голові мені туманіло (Леся Українка, III, 1952, 601); В ньому прокинувся голод, дикий, непогамовний, незборимий голод, від якого темніє в очах, туманіє в голові (Павло Загребельний, Європа 45, 1959, 37); Туманіли голови, плутались п’яні язики рибалок (Анатолій Шиян, Переможці, 1950, 16); Розум туманіє див. розум.
4. Робитися тьмяним, мутніти, покриваючись інеєм, найдрібнішими крапельками роси від холоду (про металеву, дерев’яну та інші поверхні). Пенсне його туманів від морозу (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 541); Туманіли вагони червоні, чорний привид гарматами гув (Володимир Сосюра, I, 1957, 149).
5. перен. Ставати похмурим, невеселим. Лице Петра Івановича туманіє, хмуриться ясне чоло (Саксаганський, Думки про театр, 1955, 34).
♦ Тумою туманіти, заст. — бути в дуже похмурому, пригніченому настрої. — Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо прийдеться літувати, ніж отут тумою туманієш (Панас Мирний, III, 1954, 313).