ТУМА́, и, жін.
1. заст. Назва людини, в якої один із батьків турок або татарин, а другий — українець. Козак-тума зведе з ума, не буде любити (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 222); Ой козаче-тумо, горда-пишна думо! Не йме тобі мов серце віри. Мати говорила, що така в вас віра, Як на синім морі піна (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 326).
2. рідко. Темна хмара. * У порівняннях. Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходила ніч, тумою насувала темна курява-мла (Степан Васильченко, II, 1959, 143); Умерти я права не маю, А жити охоти нема, І ось — поміж людьми блукаю З нудьгою, мов тая тума (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 278).
3. перен. Про похмуру, мовчазну людину. — Якийсь нелюдний [Чіпка], неговіркий, якась тума з його… (Панас Мирний, I, 1949, 147);
// перев. тумою. Про людину в похмурому, пригніченому настрої. Роман сидів тумою біля столу й дивився.. в темний куток (Петро Панч, II, 1956, 404).