ТУБІ́ЛЕЦЬ, льця, чол.
1. Уродженець і корінний житель якої-небудь (перев. віддаленої від центрів цивілізації) місцевості або країни на відміну від приїжджого або іноземця. — От і до берега я досягнув і вже був у безпеці, Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич, Збройно напали на мене (Микола Зеров, Вибр., 1966, 248); Захищаючись від смертоносної мухи [це-це], тубільці палили ліси, нищили рослинність, вигублювали звірину (Наука і життя, 1, 1969, 38).
2. заст. Корінний житель будь-якої місцевості. — Ведмеді ходили в степи Ляхистану і жерли тубільців (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 26); Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця (Юрій Яновський, II, 1958, 51).