ЦИТЬТЕ

ЦИТЬТЕ, виг., розм. Те саме, що цить (при звертанні до кількох осіб). Цитьте, дітки, цитьте, любі: Не дай боже — хто підслуха, Бо вже, певно, лихий ворог Нашорошив вуха (Павло Грабовський, I, 1959, 617); — От-от уже почне кипіть, — Хто-небудь нищечком мовляє, — Ось цитьте, зараз запалає… — А море все собі гуляє (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 37); Цигуля вийшов наперед, звів руку й гукнув у натовп — затихнути. — Іще ось чоловік із Пісок буде казати. — А цитьте!.. з Пісок!.. слухайте!.. — пронеслося по майдану, і галас поволі вщухав (Андрій Головко, II, 1957, 313); — Та цитьте, чортові сороки! — Юпитер грізно закричав (Іван Котляревський, I, 1952, 249); Та цитьте, не плачте за мною; не хочу я сліз, хай буде остання сльоза моя з усіх людських сліз!.. (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 91);  * Образно. — Тихше… Мовчіть… Погасити вогні!.. Цитьте, скрипки навіжені! (Максим Рильський, I, 1960, 309).