ТРЕМТЯ́ЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до тремтіти. Тарас, змахнувши тремтячою від хвилювання рукою, став перегортати так давно втрачені малюнки (Олександр Ільченко, Серце жде, 1939, 203); Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 528); — Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи, 1954, 103); [Неофіт-раб:] Жадаю віри в ту святую силу, що розум просвітить у найтемніших, і всіх людей збере в громаду вільну без пастиря, дозорця і без пана, а не в отару з пастухом свавільним, та з лютими собаками, тремтячу від голосу вовків, левів, шакалів.. і всякого хижацтва (Леся Українка, II, 1951, 238); * Образно. Одні робітники.., високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 216).
2. Який тремтить (у 1, 2 знач.); здатний тремтіти, дрижати від чогось; тремтливий. Стояла тополя уся в серпанку, струнка і тремтяча, як наречена, що йде до шлюбу (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 189); Рум’яні пиріжки на величезних блюдах горами здіймались над жареними качками, фаршированими гусьми, над прозорими тремтячими холодцями в круглих мисках (Олесь Донченко, II, 1956, 436);
// Який нервово, від хвилювання тощо здригається, рухається. Через якийсь час дід вернувся із суду, блідий, тремтячий, немовби зламаний (Іван Франко, VI, 1951, 186); Лукія мовчала. Все її бліде обличчя з червоними очима, з тонкими тремтячими губами, виявляло велику борню душевну (Борис Грінченко, I, 1963, 393);
// Миготливий, мерехтливий (про світло, вогонь і т. ін.). З-за хмар височенько Пливе місяченько і сипле проміння тремтяче (Микола Вороний, Вибр., 1959, 81); Мріють у тремтячому мареві далекі села (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 282);
// Переривчастий, дрижачий (про голос, звук). Орфей бере флейту, притуляє до уст і видає такий тремтячий, жалібний тон, що дужий Зет не видержує і заливається слізьми, як дитина (Леся Українка, I, 1951, 453); * Образно. Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни (Юрій Яновський, II, 1958, 42).