ТО́НУС, у, чол.
1. фізл. Стан, коли тривале збудження нервової або м’язової тканини не супроводиться стомленням і зумовлює добре функціонування організму. Восени у людини поліпшується обмін речовин, підвищується загальний тонус організму, посилюються життєві процеси, зростає споживання кисню (Наука і життя, 10, 1973, 25); [Єзерський:] Ви нічого не чули про останню роботу Василя Фомича? [Поліна К.:] «Про зміни вегетативного тонусу у нервових хворих»! (Іван Кочерга, II, 1956, 86).
2. Життєва активність, рівень життєдіяльності. Навіть короткочасне перебування людини в горах на висоті 1,5—2,5 тисячі метрів приводить до значного підвищення життєвого тонусу, посилює обмін речовин в організмі (Радянська Україна, 20.VI 1967, 1); — Література — могутній фактор у вихованні людей. Вона настрій підіймає, тонус, як кажуть лікарі, підвищує, так? (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 90).
3. перен. Загальний рівень настроєності, характер настрою чого-небудь. Скрізь [на Далекому Сході] відчували [ми] один тонус бурхливого соціалістичного наступу на скарби цього юного багатого краю (Олександр Довженко, III, 1960, 127); Відмінність загального характеру і музичного стилю радянських пісень від традиційних полягає насамперед в більш піднесеному емоційному тонусі, в превалюванні бадьорих, енергійних інтонацій і ритмів (Народна творчість та етнографія, 2, 1962, 19);
// Манера, стиль виконання, що виражаються в характері емоційного навантаження. У п’єсах історично-побутових та мелодрамах Марко Лукич [Кропивницький], добиваючись трохи піднесеного тонусу всієї вистави, разом з тим нещадно боровся з фальшивим пафосом (Минуле українського театру, 1953, 31).