ТЛУМ, у, чол., розм.
1. Натовп, юрба. Слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися (Марко Вовчок, VI, 1956, 251); Його не пустили далі густі людські тлуми (Павло Загребельний, Європа. Захід, 1961, 263); Десь із-за возів у ярмарковий тлум несподівано врізались два вершники (Спиридон Добровольський, Очаківський розмир, 1965, 44);
// Метушня, шарпанина. Багато часу минуло в суєті та тлумі, поки, зрештою, молоді та весільні батьки.. сіли за чільний стіл (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 201);
// Величезна кількість кого-, чого-небудь; сила, безліч. Дрібні камінці безсило торохтіли. Нещасні камінці! той побережний тлум ні море, ні гора приймати не хотіли (Леся Українка, I, 1951, 184);
// перен. Скупчення, рій (про думки і т. ін.). Поїхав [Андрій] з тлумом гадок і надій в душі, бо там на забаві сподівався застати графиню (Іван Франко, VIII, 1952, 235); Втішаю серце… Але прикрих дум Не сходить попіл — як прогнати тлум Передчувань і всі страхи безсонні!.. (Микола Зеров, Вибр., 1966, 52).
2. у знач. присл. тлумом, заст. Всі разом, спільно; гуртом, юрбою. Шпак його визволяти — та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів (Марко Вовчок, VI, 1956, 333); Доля яка перестріла мандрівників, де залишились їх кораблі, і для чого сюди прибувають? Бо ж тлумом Сходяться від кораблів і храм виповняють благанням (Микола Зеров, Вибр., 1966, 236).