ТЬМА́РИТИ, рю, риш; наказ. сп. тьмар, тьмарте; недок., перех.
1. Робити темним, затемнювати. Хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце (Борис Грінченко, II, 1963, 477); Голубіє небо, голубіє — Хай же дим не тьмарить далину! (Микола Гірник, Сонце.., 1958, 91).
2. перен. Робити смутним, похмурим. [Д. Жуан:] Спиніться! Не тьмаріть [тьмарте] ясного спогаду про сю хвилину! (Леся Українка, III, 1952, 374); На тому місці, де стояв той квартал, чорніє тепер сумна пожарина, серед ясного дня тьмарить світ… (Степан Васильченко, II, 1959, 18); — Тихо, Мері! Настрій не тьмар… (Микола Шеремет, Дружбою.., 1954, 35); Незаможники мовчки проходили повз Кушніра, бо його журба тьмарила їхні обличчя (Михайло Стельмах, II, 1962, 8).
3. перен., перев. у сполуч. із сл. свідомість. Позбавляти ясності, чіткості сприйняття; доводити когось до стану, близького до запаморочення. В зойках, тріскотняві, страшному гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам небувалої прудкості (Олесь Гончар, III, 1959, 140).