СИНОВНІЙ

СИНО́ВНІЙ, я, є. Прикм. до син; належний синові. — Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи (Тарас Шевченко, II, 1963, 378); Ти [Вітчизно] ширша за море, ясніша за небо, тобі ці синовні слова (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 68); Звідси ти [краю] ще рідніший синовньому серцю (Олесь Гончар, III, 1959, 10); На морозі Іржав синовній вірний кінь (Максим Рильський, II, 1960, 259);
//  Власт. синові. Юнак, якому судилося замолоду зазнати того лиха скільки, пройнявся до Бачури синовньою любов’ю (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 178); Синовня відданість рідній землі немислима без дбайливого ставлення до цінностей, створених протягом багатовікової історії руками й розумом народу (Вечірній Київ, 6.III 1968, 1).