СИНОЧОК

СИНО́ЧОК, чка, чол. Зменш.-пестл. до синок. [Василь:] Домахо, моя вірна дружинонько! Сину мій, синочку мій коханий!.. (Марко Кропивницький, II, 1958, 179); — Дарма, думаю, хай висипляється синочок, хай здоров’ячка закохує, щоб тоді хазяйнувать подужав (Архип Тесленко, З книги життя, 1949, 18); На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок (Олександр Довженко, I, 1958, 112); — Прощай, дитя, прощай, синочок!.. — І в землю провалився дід (Іван Котляревський, I, 1952, 109); — Не барися, мій синочку, Швидше повертайся! — Сказав старий (Тарас Шевченко, 11, 1963, 335); В місті грабунки, «синочки» [Махна] перепились, розперезались… (Олесь Гончар, II, 1959, 334); Вбив би, та жінка кинулась йому в ноги, називаючи його милостивцем і синочком. Тоді бандит щось подумав і вистрілив у вулик (Михайло Стельмах, II, 1962, 42).