СИНІВ

СИНІВ, нова, нове. Прикм. до син; належний синові (у 1 знач.). Покинула [вдова] знову хату, Синову господу (Тарас Шевченко, I, 1963, 229); Стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову (Панас Мирний, I, 1949, 215); Синові діти здавались дрібними (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 271); — Цить, сестро, бо й я голодна, — обізвалась Балабушиха, — буду довго пам’ятати синове весілля (Нечуй-Левицький, III, 1956, 61); Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати (Василь Симоненко, Земне тяжіння, 1964, 8); Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі (Григорій Косинка, Новели, 1962, 158); Коріння синового характеру лежить у минулому батьків. У їх любові. У вірності (Ігор Муратов, Свіже повітря.., 1962, 50); Душею вловив синів неспокій, десь серцем збагнув і причину його (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 38); Клим у задумі слухав синову річ (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 206).