СИЛАЧ

СИЛА́Ч, а, чол. Людина великої фізичної сили. Не б’ється [Турн], бач, а мов жартує, Бо був вертлявий і силач (Іван Котляревський, I, 1952, 255); [Стась:] А як ви гадаєте, багато знайдеться силачів, щоб оту вірьовку порвали? (Степан Васильченко, III, 1960, 395); Силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 120); Мідна снарядна гільза сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 327);  * Образно. Чи бачиш — з лісів виднокругу Сталеві ідуть силачі, Могутньої Волги потугу На плечах в Москву несучи? (Микола Бажан, Роки, 1957, 264).
♦ Силач [який] знайшовся — уживається, щоб показати іронічне або зневажливе ставлення до того, хто хвастає своєю силою. — Я його [бугая].. удержу. — Штани свої краще держи! Силач який знайшовся (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 114); — Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав’язати… — Ну-ну, — посміхається Мирон, — силач знайшовся (Микола Зарудний, На білому світі, 1967, 116).