СВІ́ТИЧ, а, чол.
1. Те саме, що світоч. Тільки в однім місці монгольського табору блищалося світло: се горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка (Іван Франко, VI, 1951, 99); Була ніч. На дерев’яній полиці горів світич. У кутку — коло божниці — лампада (Олександр Довженко, I, 1958, 265); Смілі майстри нової будови, Прямування нового борці; Ви, що волі, знаття і любові Світич держите міцно в руці! ..Я єднався в думках моїх з вами (Павло Грабовський, II, 1959, 497); Що слово точене? Чарує звук Акторських реплік та уданих мук.. І промовляє критик: «Скинь кашкет! Он світич наш, він гріє і зоріє, Люби і поклоняйся: то — поет!» (Микола Зеров, Вибр., 1966, 83).
2. бот., діал. Тирлич.