СВІ́ТО́К, світку і розм. світка, чол. Пестл. до світ 1. Гень, блись! Чи хмара то? то зіроньки світок? Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 69); Уранці, чим світок, скочила, чи помогла в чому хазяйці, чи ні, зібралась, пішла [Ївга] до палати (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 288).
Світку [мій]: а) пестливе звертання до кого-небудь; б) уживається для вираження подиву. Намиста несуть до Ксені, світку! Молодий голубить, як лебідку (Андрій Малишко, I, 1956, 391).
СВІТО́К, світку, чол. Зменш.-пестл. до світ 2. Як багато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова», .. де він змалював нам живо і вірно один осібний світок (Іван Франко, XVI, 1955, 183); — Така віхола крутить, що світку не видно (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 352).