СУВО́РО, присл.
1. Присл. до суворий 1—6. Запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів (Панас Мирний, III, 1954, 265); — Не здумайте тікати, — суворо сказав Андрій і поплескав рукою по чорному стволу гвинтівки (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 425); Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів (Олесь Гончар, III, 1959, 243); Прошу не судити мене суворо (Олександр Довженко, I, 1958, 27); Кандиба деякий час суворо дотримував обіцянку і зовсім не пив (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 175); Німотний кипарис, хороший мій знайомий, Суворо зводиться в мінливі небеса (Максим Рильський, II, 1960, 135).
Суворо попередити див. попереджати.
2. у знач. присудк. сл. Про відсутність будь-яких послаблень, поблажливості. — «Грабуй награбоване», так, чи що?! Ні, цей номер у нас не пройде!.. Щодо цього в Килигея було суворо (Олесь Гончар, II, 1959, 54).