СУПРЯ́ГА, и, жін.
1. Старовинна форма спільної праці української сільської бідноти, за якою кілька дворів об єднували робочу худобу й реманент для виконання сільськогосподарських робіт. [Федір:] До вечора й здохла [коняка]. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає (Карпенко-Карий, I, 1960, 179); [Демид:] Володька зайняв своїх волів та й погнав.. «Я, каже, краще піду своє волочить, бо з нашої супряги товку не буде…» (Марко Кропивницький, III, 1959, 166).
Орати (виорювати і т. ін.) у супрязі з ким — орати, об’єднавши робочу худобу й реманент. Карпо спрягався з Лавріном, і вони вдвох у супрязі орали попереду Карпове поле, а потім Лаврінове (Нечуй-Левицький, II, 1956, 366); Марійка виїхала на ніч орати в супрязі з Йосипом Киринюком (Михайло Стельмах, II, 1962, 239).
♦ У супрязі [бути]: а) бути супряжичами. — Я з її дєдем [батьком] у супрязі був. Небіжчик мав пару волів-ласіїв Із білими черевом і кінчиком хвоста], а я мав пару волів голубих… (Лесь Мартович, Тв., 1954, 95); б) спільно працювати, жити, боротися і т. ін. — Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народа [народу] «метелики», а я фельєтони [фейлетони]… От і будемо в спілці та в супрязі для загальної праці (Нечуй-Левицький, I, 1956, 614); Не перший день ми з Сергієм в супрязі. Де нас із ним тільки не носило! Фільмували археологічні розкопки (Олесь Гончар, Циклон, 1970, 4).
2. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції — одна з найпростіших форм виробничої кооперації. Маруся.. ходила на Заріччя і вивчала, як там ведеться підготовка до спільного обробітку землі — організація супряг (Федір Бурлака, М. Гонта, 1959, 257); Люди зустрічали червень, готувалися до жнив, ладнали, серпи і коси, збиралися в супряги (Іван Цюпа, Назустріч… 1958, 178).
3. Кілька волів або коней, запряжених разом. В супрягах з одноосібними кіньми, а то й окремо від них ішли наші, колгоспні, за якими не один рільник засапався ідучи (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 298); * Образно. [Вадим:] У вашім домі він, супруг пісний, з яким в супрягу шлюбну впряглися ви, душі стоптавши цвіт! (Олександр Левада, Драми.., 1967, 404).