СУПОКІЙНО, присл.
1. Присл. до супокійний. Вони вийшли з театру в темну жовтневу ніч. Безмежна і прохолодна, вона здіймалась над Терноградом урочисто і супокійно (Вадим Собко, Нам спокій.., 1959, 38); Супокійно і врочисто птахи пропливли (Микола Рудь, Дон. зорі, 1958, 46); Ганю присилували вийти замуж [заміж] за другого… Андрій переболів сесю [цю] страту, глядів на ню [неї] супокійно (Іван Франко, I, 1955, 294); Над нами блідий, безкровний місяць, а ми в хатах з заплаканими вікнами супокійно спимо (Василь Стефаник, III, 1954, 86).
2. у знач. присудк. сл. Те саме, що спокійно 2, 3. Я гадав: от озьму го [візьму його] до себе, тут му [йому] буде супокійніше (Іван Франко, I, 1955, 175); Дивлячись на неї, я відчув, що на душі моїй стало так тихо, так супокійно (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 13).