СУХО, присл.
1. Присл. до сухий 1, 11—13. Чорне обличчя [жінки], на якому сухо палали смоляні очі, ані найменшим порухом не виказувало її думок (Леонід Первомайський, Дикий мед, 1963, 327); Тимко стоїть.., зціпивши зуби.., очі горять сухо (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 499); Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 246); — Ти, Остапе, помовчав би краще! — сказала сухо мати (Андрій Головко, II, 1957, 576); Готувала [Ясногорська] Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів.. Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо… (Олесь Гончар, III, 1959, 397); Частина наших драматургів сухо й поверхово відображають життя, не заглиблюються в його сутність (Амвросій Бучма, З глибин душі, 1959, 103); В цей час надворі сухо тріснув постріл вартового (Іван Микитенко, II, 1957, 277); Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко (Юрій Смолич, I, 1958, 71).
2. у знач. присудк. сл. Про погоду без опадів, відсутність вологи у повітрі. В полі добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осінній холод змокне було [Гнат], що й ниточки сухої не знайдеш на спині (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 21); Сьогодні до полудня хмарно, але сухо (можна було гуляти і сидіти надворі) (Леся Українка, V, 1956, 392);
// Про відсутність рідини в якій-небудь посудині. Хотілося пити, але в бачку було сухо (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 189);
// Про відсутність болота на ґрунті, дорозі і т. ін. Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпав вода (Олесь Гончар, II, 1959, 427); Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 321).
3. у знач. присудк. сл. Про відчуття сухості (в роті, горлі). Обід не йде [Івану] до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 411); Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить (Андрій Головко, II, 1957, 167).
СУХО… Перша частина складних слів, що відповідає слову сухий у 3 знач., напр.: сухогубий, сухолистий.