СТУРБО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до стурбувати. — Приступаю до зарядки, Герасиме Петровичу, — відповів Андрій, стурбований несподіваною появою бригадира (Олекса Гуреїв, Новели, 1951, 77); Зайшов батько. Я відразу побачив, що він чимсь стурбований (Юрій Збанацький, Незабутнє, 1953, 8); Відчував [Ілько], що задумали [куркулі] щось лихе, що всі були стурбовані (Андрій Головко, II, 1957, 140).
2. у знач. прикм. Який перебуває в стані неспокою, тривоги; схвильований. На порозі з’явився дід Григорій, стурбований, захеканий і теж без шапки (Іван Микитенко, Повісті.., 1956, 51); Богучар повернувся додому на заході сонця. На подвір’ї його зустріла стурбована дружина Василина Карпівна (Іван Цюпа, Краяни, 1971, 329);
// Який виражає неспокій, тривогу, хвилювання. Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника (Михайло Стельмах, II, 1962, 200); На стурбованому обличчі Грінчака вогонь освітив чорну й густу, як щітка, порість (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 124).