СТРУМИТИ

СТРУМИ́ТИ, мить; мн. струмлять; недок. Те саме, що струмувати. Поміж двома.. горбами мляво струмила річка (Натан Рибак, Опов., 1949, 141); Струмить на сонці золотому, біжить вода аж на яри… (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 68); З очей лились сльози, кров струмила по щоках (Юрій Яновський, II, 1954, 49); П’янкі запахи степового зілля ніжно струмили над сонним яром (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 309); Струмить вітерець і доносить ласкавий запах горючого в сонці маку (Володимир Бабляк, Вишневий сад, 1960, 61); Хвилястий пружний вітер униз струмить з кватирки (Микола Бажан, Вибр., 1940, 136); Не лише з очей, але в усього обличчя, з цілої постаті професора струмила привітність, доброзичливість (Юрій Смолич, Світанок.., 1953, 454);  * Образно. Джерельно струмить у Савичевих віршах сонячна гармонія природи (Літературна Україна, 12.V 1964, 3).