СТРА́ННИК, а, чол., заст.
1. Богомолець, який мандрує по так званих святих місцях і живе милостинею; прочанин. — Зустрічаю вас, чесні отці, як колись у давню давнину Авраам стрічав трьох странників, — сказав Копронідос (Нечуй-Левицький, III, 1956, 373); Минули ми одну озію, минули другу, третю. Увійшли в чайню [чайну]. Там уже сиділо декілька странників — чаювали (Архип Тесленко, 3 книги життя, 1949, 49).
2. Той, хто мандрує, подорожує; мандрівник, подорожній. — Люди добрі! Якби моя воля була, я б і привітав вас, і нагодував, — коли [хіба] ж можна странника не прийнять, не впокоїти? (Україна сміється, I, 1960, 98).