СТОВБУРЧИТИСЯ, чуся, чишся, недок.
1. Підійматися вгору, стояти сторч (про шерсть, пір’я і т. ін.); наїжачуватися. З-під козирка, як солома, стовбурчився нестрижений чуб (Степан Васильченко, I, 1959, 149); Вуса під носом стовбурчилися їжачком (Іван І. Волошин, Озеро.., 1959, 41);
// Пробиватися з-під землі (про траву і т. ін.). Зворушливо-безпорадні пучки різьблених листочків, що стовбурчилися просто із землі,.. належали майбутнім лісовим велетням (Семен Журахович, До них іде.., 1952, 93);
// Стояти, різко виділяючись, видаючись над чим-небудь. Сухе бадилля стовбурчилось на вгороді (Олесь Донченко, Вибр., 1948, 220).
2. розм. Не прилягати щільно, не лежати рівно. З чужих сіл, з чужим хлібом поверталася Чайчиха в свою комірчину. Він горбом стовбурчився за її плечима і не радував (Михайло Стельмах, I, 1962, 290); Парусинова сорочка.. стовбурчилась на ньому, ніби її надимав вітер (Михайло Чабанівський, Катюша, 1960, 33).