СТОРОПІ́ЛИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до сторопіти. Сапя швидко рушила до селища. Сторопілий від такої несподіванки, юнак ніби прикипів до землі (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 113);
// у знач. прикм. Гриша клубком підкотився до сторопілого бандита і схопив його за ноги (Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 223); Загледівши за Валериковим плечем сторопілого Данька, він одразу вгадав у ньому людину степову, далеку від всієї цієї механіки (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 211).
2. у знач. прикм. Який виражає розгубленість, збентеження, переляк. Сторопіле обличчя; Сторопілі очі.