СТЕ́РВО, а, е.
1. Труп тварини; падаль. Круки на стерво летять, а пани на людську біду (Українські народні прислів’я та приказки, 1963, 107); То цар велів скриньки повідчиняти, І глянь: у золотій лежало стерво, Гидке, вонюче, так що мимоволі Усякий аж ухопився за ніс (Іван Франко, XI, 1952, 89); Інколи їх [коней] били довбнями по черепу — і різали на шкуру, бо м’яса на кінських кістках вже не було. А більше чекали, щоб кінь упав сам — із стерва легше дерти шкуру (Юрій Смолич, Реве та стогне.., 1960, 712).
2. розм. Підла, негідна людина; мерзотник, — Краще вмерти героєм, аніж стервом жити, зрадивши вітчизну (Іван Ле, Мої листи, 1945, 137);
// Уживається як лайливе слово. — А мій [син], стерво, не схотів учитися, — з жалем зітхнув Гордій (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 234); — Забила мені баки [дочка шевця] — далі нікуди. Та й оженила таки ж на собі, стерво (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 139).