СПОВИТОЧОК

СПОВИТО́ЧОК, чка, чол. Зменш.-пестл. до сповиток. Малесенький голосок дзвенить тихенько і любенько над сповитим братиком, що дремле у сповиточку (Марко Вовчок, VI, 1956, 343); І що творилось з дідом Гуком!.. Він марив, жив і снив онуком. Бувало візьме в сповиточок 1 страшно важно йде селом (Сергій Воскрекасенко, З перцем!, 1957, 177).
♦ З [самого] сповиточка (розм. сповиточку) — з віку немовляти. — Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вік звікуєш під палкою… (Марко Вовчок, I, 1955, 141); — А ви змалечку рибалите, дідусю? — З самого сповиточку, як тільки ходити навчився (Юрій Збанацький, Мор. чайка, 1959, 69); У (в) сповиточку — у віці немовляти, немовлям. Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою (Марко Вовчок, I, 1955, 181); — Їм [дітям] розім’ятись [хочеться], силу показати, а ви плачете над ними, мов над тими, що в сповиточку (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 135).