СПОВНА, присл.
1. Цілком, повністю. Вона не вміла одважувати свою любов, як в аптеці, і серце своє віддавала сповна, не замислюючись і не шкодуючи його (Леонід Первомайський, Материн.. хліб, 1960, 38); — Не помру я, Яремо, доки сповна не сплачу панам за їхні здирства (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 529); Коли нагрянула війна — чашу лиха випив він сповна (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 270); — Не забігаючи й додому, подалась я в ясла до Тимка. Ти б його тепер і не пізнав. Ще б! Як на війну йшов, йому ж і місяця сповна не було, а це вже ось без місяця не чотири роки (Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 279).
♦ Чи ти (він, вона, ви) сповна розуму див. розум.
2. У повному складі. Степан розповідав, що вчора ще прибув у Щербанівку .. суд весь сповна і заарештованих пригнали (Андрій Головко, II, 1957, 183);
// Повною мірою. Робимо ми найвеличнішу справу, Дружба в нас добра, велика й міцна, Добре будуєм Радянську державу, Що наділила нам щастя сповна (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958, 350).