СПЛАКНУТИ

СПЛАКНУ́ТИ, ну, неш, док., розм. Трохи поплакати. Обнялися [хлопці], поцілувалися, сплакнули та й розійшлися (Юрій Федькович, Буковина, 1950, 60); П’ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути (Панас Мирний, III, 1954, 137); Сплакнувши тут же у Янчихи, Мокрина побігла до хати (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1950, 152);
//  Заплакати тихо, непомітно. Тут аж сплакнула [мати]; далі й каже: — Йдіть, люди добрі, туди, відкіля прийшли (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 443); Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось… (Панас Мирний, IV, 1955, 82); Довідавшись про Гриців намір, мати, звичайно, як мати, сплакнула, але не затримувала сина (Спиридон Добровольський, Олов’яні солдатики, 1961, 99).