СП’ЯНУ

СП’ЯНУ, СП’ЯНА, присл., розм. У стані сп’яніння; через сп’яніння. — Він перепивсь та сп’яну химери погнав (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 118); В нього був такий сильний голос, що, бувало, як гукне сп’яну, — по всьому селу собаки загавкають (Євген Кравченко, Бувальщина, 1961, 20); [Руфін:] Прошепотів [Секст] до свого «друга» Крусти: «Сьогодні, друже, полювати будем..» [Прісцілла:] Та, може, се він так базікав сп’яна? (Леся Українка, II, 1951, 386); Коли не стало по кому стріляти, то сп’яна відкрили [махновці] з кулеметів пальбу по небу (Олесь Гончар, 41, 1959, 234).