СП’ЯНІЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до сп’яніти. Сп’янілий від меду й олу [пива], він все ходив по хижі (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 24); Від слави вірної сп’янілий, Ти [Наполеон] йшов, валив міцне, слабе, І стало під кінець несила Самій землі носить тебе (Микола Зеров, Вибр., 1966, 419); Селяни витягали з-під повіток заржавілі за зиму плуги й борони, лагодили вози і сп’янілими тд духу землі очима позирали в поле (Петро Панч, I, 1956, 252); * Образно. Сп’янілий до нестями вечір квітами пропах (Володимир Сосюра, Близька далина, 1960, 49); * У порівняннях. Наче сп’янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись (Олесь Гончар, III, 1959, 187).
2. у знач. прикм. Який сп’янів. — Пий, Сафроне.., — дзенькнув чаркою в чарку сп’янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину (Михайло Стельмах, II, 1962, 369); Сп’янілий чабан не витримав і з серцем стукнув об долівку гирлигою (Яків Баш, На землі.., 1957, 9); До вечора сп’яніле село гуляло біля церкви (Михайло Стельмах, II, 1962, 114);
// Який виражає сп’яніння (про посмішку, очі). Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби,.. осміхається сп’янілою посмішкою (Степан Васильченко, I, 1959, 237); Сп’янілі очі [кріпака] нишпорили по столу, шукаючи кухлик (Яків Баш, На землі.., 1957, 11).