СО́ТЕ́ННИЙ, а, е.
1. іст. Прикм. до сотня 5. Тут, у Голтві, за часів Богдана Хмельницького було сотенне управління козацького полку (Вітчизна, 3, 1968, 129);
// Стос. до сотні. Сотенною старшиною усе були Забрьохи (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 152); В кривому заулку лежала оселя сотенного хорунжого Лави (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 73); Вперше Миргород згадується в літописах, датованих XV століттям, як сотенне, а пізніше як полкове місто (Визначні місця України, 1958, 464).
2. у знач. ім. сотенний, ного, чол., іст. Особа, яка очолювала сотню (у 4 знач.). З однією.. дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там відпросився в сотенного й опинився в Любячі (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 58).
3. у знач. ім. сотенний, ного, чол., іст. Те саме, що сотник 1,3. — Стрілять тебе я тут не стану, ти ще згодишся нам, сміття! — сказав сотенний (Володимир Сосюра, II, 1958, 402).
4. розм. Вартістю сто карбованців. [Агапон:] У нього в кишенях повинно бути сто карбованців, ціла сотенна бумажка (Марко Кропивницький, II, 1958, 181); Це були гроші. Багато, на кілька тисяч карбованців новісіньких, аж хрустких, сотенних (Петро Дорошко, Не повтори.., 1968, 34).