СОПЛИ́ВИЙ, а, е, розм.
1. У якого течуть з носа соплі. Там воювали [селяни], не знали й за що, а тут діло ясне — за себе, за тих он блідих та сопливих, що злякано з вікон виглядають (Олесь Гончар, II, 1959, 20).
2. перен., зневажл. Дуже молодий, який не має досвіду, не вміє чогось робити. — Ой ти, сопливий! та ти зроду не пас товару, кращого за свиней (Нечуй-Левицький, I, 1956, 468); — Ану зараз же піди викинь [гвинтівку] у річку!.. Ти ба який вояка сопливий! (Іван Цюпа, Три явори, 1958, 27); Санько.. аж закашлявся [від диму з самосаду] — ..У, сопливий! — з презирством глянув Оверко на нього (Андрій Головко, I, 1957, 219).