СОБАЦЮ́ГА, и, чол. і жін.
1. Збільш. до собака 1. Гавкнуло, як із бочки, — і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищиреними зубами (Степан Васильченко, II, 1959, 63); Розжився [Селентій], розбагатів, поприв’язував собацюг по чотирьох кінцях подвір’я, щоб стерегли замазані в бовдур золоті червінці (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 173).
2. розм. Те саме, що собака 1. — Султан! Брат ти мій!.. Султан?! Ах ти ж, собацюга моя… (Іван Микитенко, II, 1957, 254).