СМІШНИ́Й, а, е.
1. Який містить у собі щось смішне, забавне, утішне. Прийшлися цікавому хлопцеві до вподоби дідові перекази, страшні, а іноді й смішні (Панас Мирний, I, 1949, 186); Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина.. влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з різними смішними подробицями (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 204);
// у знач. ім. смішне, ного, сер. Те, що викликає сміх. Хоча за паном отаманом стежила тільки одна людина, він і перед нею позував, не розуміючи грані між великим і смішним (Михайло Стельмах, II, 1962, 48); Для творення і сприймання гумору і взагалі смішного потрібен високий рівень духовної культури (Літературна Україна, 15.VIII 1967, 3);
// Який своєю зовнішністю, недоладністю і т. ін. викликає сміх. — Ой лишечко, який ти смішний! — крикнула Настя на всю хату і зареготалась (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 395); — А повернись-но, сину! Який-бо ти смішний, — каже Бульба до синів, намагаючись повернути Остапа (Олександр Довженко, I, 1958, 217); Вона усміхалась йому, маленька, смішна в своїй великій жовнірській куртці (Олексій Кундзіч, Пов. і опов., 1951, 48);
// Який виражає сміх. Тимко чмихнув у рукав, але не від розповіді Гаврила, а з того смішного виразу обличчя Юлі (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 216).
2. Який сприймається із сміхом, насмішкою. А тоді ще гірше… Допити, суд, поліція — він опинився б у смішному становищі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 408); [Микола:] Мене не злякали його смішні погрози (Іван Микитенко, I, 1957, 478);
// Дивний, незвичайний якими-небудь якостями, ознаками і т. ін. Смішний сей світ! (Іван Франко, X, 1954, 143); Любов моя смішна — я добре й сам це знаю, Але — не гасне все вона, Як іскра огняна, вона в душі палав (Максим Рильський, I, 1960, 97).
♦ До смішного — найвищою мірою, надзвичайно. Ольга була до того заскочена несподіваним поворотом справи, що до смішного розгубилась (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 372).