СМЕРДО́ТА, и, жін., розм.
1. Те саме, що сморід. — В нас не то, що в городі — кушпіла [кушпела] тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще (Панас Мирний, III, 1954, 306); Як гніт отой, смердоту ллючи, тлів, — Зникаєш ти, моя мано-надіє, На кращу долю, на щасливі дні! (Павло Грабовський, I, 1959, 312).
2. перен. Про мерзенну, підлу людину. Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою: — Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу, смердота яка! (Григорій Косинка, Новели, 1962, 59).