СЯ́ЙНИЙ, а, е, поет.
1. Який сяє, яскраво світиться. Ясні зорі, сяйні зорі, Любі зорі, милі! Стану на вас дивитися, Ставши на могилі (Метлинський і Костомаров, Тв., 1906, 244); Сіло сонце. На майдані Сяйні огнища горять І дівчата заквітчані З парубками гомонять (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 245); В оксамиті небес потоки сяйних зір Нас заколисують (Микола Зеров, Вибр., 1966, 110); * Образно. Тягли змолоду сяйні надії По щастя блискуче в країни чужії (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 268).
2. Який, відбиваючи світло, промені, блищить, випромінює сяйво. Пахло весною, земля парувала; Крізь її кору трава пробивала [витикала] Жилки листочків своїх молодих, Вогких і сяйних од рос волотих (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 425); Корогвоносці піднесли над духовенством сяйні від золота, срібла й самоцвітів корогви (Олександр Довженко, I, 1958, 43).
3. Наповнений світлом; освітлений, ясний. Ти, як сонце, душу Мені освітила, Так, як ранок сяйний, Розігнала тугу (Микола Костомаров, I, 1967, 133); Сняться акторам сяйні рампи театрів (Віталій Коротич, Вогонь, 1968, 82); Сяйний зал.