СІРНИ́К, а, чол.
1. Тонка дерев’яна паличка з голівкою із легкозаймистої речовини, що загоряється від тертя. Згорнувши солому, він поліз у кишеню, вийняв сірника… черкнув — не горить… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 443); Один сірник — і все палав, Що будувалося роками (Микола Гірник, Сонце.., 1958, 204); * У порівняннях. Вусаті сталевари І я, поет, відразу зайнялися Від слів отих, немов від сірника, Шаленим захватом (Максим Рильський, II, 1960, 293).
2. тільки мн. Коробка чи інша упаковка з такими паличками. Усміхаючись, хлопець дістав з кишені сірники і став прикурювати (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 91); Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може помацати на карнизі сірників (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 191); Треба неодмінно в першому ж населеному пункті закупити свічки й сірники (Юрій Смолич, II, 1958, 44).