ШУШУКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Говорити одне з одним пошепки, перев. таємно від інших, нашіптувати кому-небудь щось. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали (Панас Мирний, III, 1954, 189); Деякі [діти] в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись (Іван Франко, II, 1950, 367); Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте купаннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 239); По залі заторготіли ослонами — сідали. Перегукувались, шушукали… Стихло (Андрій Головко, I, 1957, 151); * Образно. Вітер осінній шушукає з сухим бур’яном (Олесь Донченко, I, 1956, 103); Кладуть без ліку поклони гарячі [соняшники], Як вигляне сонце в небесні обходини, А потім шушукають про свої невдачі, Про гори капусти й дрібної городини (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 57).
2. перен. Тихо шуміти, шелестіти. Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя (Українські поети-романтики.., 1968, 174); Десь кречет понад болотом Своїх діточок скликає, Шушукає льон спокійно Обабіч доріг далеких… (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958, 339).