ШУ-ШУ

ШУ-ШУ, ШУ-ШУ-ШУ, виг., розм. Уживається як присудок за знач. шушукати. — Цить, — каже Кум, — я не збрешу; Не торохти, сховай слова завзяті; Скажу я нищечком, бо піч у хаті… — Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу… (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 181); Натовп, як очерет од вітру перед бурею: шу-шу, гу-гуггу… (Микола Куліш, П’єси, 1960, 164); Після сніданку розташувалися діти на вчення. Стьопа, Петро, Омелько сиділи поруч. Докупи збилися й щось про себе — шу-шу-шу… (Андрій Головко, I, 1957, 188).