ЩОДУХУ

ЩОДУХУ, присл. З найбільшою швидкістю; якнайшвидше, поспішно. Наш візник-молдуван зикнув на коні й пустив їх з гори щодуху (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 256); Кінь скаче вчвал .., щодуху (Леся Українка, I, 1951, 313); Після уроків я щодуху побіг додому (Леонід Смілянський, Сашко, 1954, 42); Гриць крикнув, ніби його хто підколов, і щодуху кинувся тікати (Петро Панч, Іду, 1946, 91);
//  Скільки є сили, з усієї сили. Три дні жнуть щодуху, А спитай — скажуть: та це вибірково. На горбках, на пісках… (Семен Журахович, Опов., 1956, 41); В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову. — Мама! — гукав Воля і щодуху шарпає двері, забігає де кімнати (Юрій Яновський, II, 1954, 39);
//  Дуже голосно, гучно. Очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим: — Броніслава! Радомир! Ян! (Олесь Гончар, III, 1959, 380).