ЩЕБЕТАТИ, ечу, ечеш, недок.
1. Видавати щебет (у 1 знач.). Там на горі на високій щебетала сойка (Коломийки, 1969, 52); В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки (Іван Франко, VIII, 1952, 307); Жайворонки у як не перервуться, щебечуть (Панас Мирний, IV, 1955, 308); Табунець щигликів, щебечучи жваво пролетів над нами (Олександр Копиленко Як вони.., 1948, 91); Привітно щебетали синиці (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 287); * Образно. Добре нашому Струмкові Щебетати По діброві, А ще краще — В чистім полі, У широкому Роздоллі (Михайло Стельмах, V, 1963, 309); Усадовив [цирульник] поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 28).
2. перен. Говорити, розмовляти швидко, жваво (перев. про жінок і дітей). Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 252); Малі діти грілися на весняному сонці й голосно щебетали (Нечуй-Левицький, II, 1956, 29); Вся осяяна дитячим щастям, жива, рухлива, Ялу щебетала про садок, музику і ритмічні танки (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 268);
// Ласкаво промовляти, проказувати що-небудь, запобігаючи перед кимсь. — Як ваше здоров’я? Як вам цю ніч спалося? які квітки снились? — почав щебетати веселий панич (Нечуй-Левицький, III, 1956, 57); — Ой, та й довго не показувався. Чи загордився, чи дорогу до нас забув? — щебетала біля нього Лариса (Яків Баш, Надія, 1960, 131).