ШАЛЕНО

ШАЛЕНО. Присл. до шалений 1—6. На порожньому майдані Зосталася чорна Мумма І поводар — він шалено Кинув шапкою об землю (Леся Українка, IV, 1954, 138); — Неси, кажу, — раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 369); Вітер осені шалено жовтий лист жене увись (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 116); На ґанку загупали чиїсь швидкі кроки, потім шалено задзвонив дзвоник (Михайло Стельмах, I, 1962, 448); Ворог шалено оборонявся в набережному районі (Олесь Гончар, III, 1959, 284); Ви літом шалено на нас наступали, Зимою… тікали від нас… (Володимир Сосюра, II, 1958, 295); В повітря прорвалися прудкі «мессершмітти». Низько пролітаючи над землею, вони шалено строчили з кулеметів (Іван Ле, Право.., 1957, 123); ..скрізь на світі буржуазія боролася за свободу і завоювала її головним чином руками робітників з тим, щоб потім шалено боротися проти соціалізму (Ленін, 10, 1970, 267); Якось на початку літа його собака раптом кинувся в жито і став шалено гавкати (Вечірній Київ, 20.XI 1968, 4); Пригнувшись на плотах, шалено гребла піхота (Олесь Гончар, III, 1959, 352); Шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено (Леся Українка, V, 1956, 339); В неї шалено закохався аспірант Березін, її товариш по роботі (Ярослав Гримайло, Подробиці.., 1956, 15); — Бачиш, — сказала Жукова, — ти продовжуєш шалено заздрити Марійці (Олесь Донченко, V, 1957, 488); Назустріч їм шалено мчала, мов вихор, інша машина, тягнучи за собою хвіст сірого пилу (Олекса Гуреїв, Друзі.., 1959, 98); Шалено мчить затиснута прямовисними скелями пінява ріка (Фізична географія, 5, 1956, 113); В циганському таборі — тривога. Хто скаче так шалено до їхнього табору? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 69); Думка.. працювала шалено швидко, страшно і чітко (Юрій Мушкетик, День.., 1967, 126); Часом, не знати чого, у нього починало шалено битись серце, йому здавалося, що він щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києві (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 175); Ти дав мені, о краю мій, життя, Міцне, як віти на столітнім кедрі, І хоч не раз шалено, без пуття Твої дари я розсипав прещедрі, Та вдячності ніколи, ні на мить Не міг я і в безумстві загубить (Максим Рильський, II, 1960, 277).