САМОЛЮ́БНИЙ, а, е.
1. Який відзначається самолюбством. Олеся знала, що він самолюбний, хоч на взір ніби й апатичний та млявий (Нечуй-Левицький, III, 1956, 135);
// Сповнений самолюбства. Вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в’ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей (Осип Маковей, Вибр., 1954, 23).
2. Пройнятий егоїзмом. Часто бачив смутний чоловік, які дрібні й самолюбні розмови навкруги, і він не любив приставати до тих розмов (Володимир Самійленко, II, 1958, 226).